Приїздив до мене вчора із фронту братик.

Каже: ми щодня прокидаємось помирати,

завантажуємо в себе війну з оновленнями програми,

впізнаємо за позивними своїх,

їхніх – за номерами.

Я сказав би, що не боїмося, але брехати – тупо.

Ми підводимось і йдемо, переступаючи трупи.

Ми багато втратили і до всього тепер готові.

Але зовсім інакше небо там, де ходить отой твій –

він палає, і синє скло вкривається сажею.

Я вже часто й не розумію, про що він каже,

і чому так затято чіпляється за периметр,

і до кого його притуляють нічні вітри.

Ти й сама, коли злишся, не хочеш за нього молитися.

Ти тамуєш у грудях дзвін іще від пізнього літа.

Пам’ятаєш, пірнала у річку перед грозою –

геть від світу, де все так змінюється, так прозóріє,

де вся правда по тóбі червоним шитвом проступає.

Всі розмови тепер скупі, ніби блокадні пáйки,

ніч розчахується, як долина смертної тіні.

Чути вибухи. Чути, як говорить каміння.

Чим цю мову каміння переговорити?

Іменами, які ламають серцеві ритми,

пташим трепетом відданості, що рветься

в провалля віконні,

впертим гулом землі, що не відпускає корені.

Повертайся, братику, здіймай до сонця обличчя,

будь край нього, коли шукає себе й калічить,

коли злиться, тішиться і опирається нищенню.

Я любитиму.

І від цього

смертельніше і чесніше.

Vinnycja, 22. 3. 2022

Včera za mnou přijel kamarád z fronty.

Říká: denně vstáváme, abychom umírali,

stahujeme do sebe válku s aktualizacemi programu,

naše poznáváme podle přezdívek,

je – podle čísel.

Řek bych, že se nebojíme, ale lhát je hloupý.

Vstáváme a jdeme, překračujeme mrtvoly.

Ztratili jsme hodně a připraveni jsme na vše.

Obloha je úplně jiná tam, kde je ten tvůj –

on sálá a modré sklo pokrývají saze.

Často už ani nechápu, o čem mluví,

a proč se tak úporně chytá obvodu,

a s kým je, když ho chrání noční větry.

Ty sama, když se zlobíš, nechceš se za něj modlit.

Na prsou tě od pozdního léta tlačí zvon.

Pamatuješ? Potápěla ses v řece před bouří –

před světem, kde se vše mění, všechno průsvitní,

kde tebou pravda prostupuje jak červené šití.

Hovory jsou skoupé jak příděly za blokády,

noc se roztahuje jak rokle šeré smrti.

Je slyšet výbuchy. Je slyšet kameny mluvit.

Jak přebít tuhle řeč kamení?

Jmény, která lámou rytmy srdeční,

ptačím chvěním oddanosti deroucí se

do okenní propasti,

zarytým duněním země, která kořeny nepustí.

Vrať se, kamaráde, zvedej tvář ke slunci,

buď s ním, když se hledá a mrzačí,

když se zlobí, raduje a brání zkáze.

Budu milovat.

Ještě

smrtelněji a čestněji.

Přeložila: Rita Kindlerová